Докази і доказування у спорах щодо захисту авторських прав

Кожна категорія судових справ має свої особливості розгляду, і справи щодо захисту авторських прав не є винятком. Процесуальне законодавство (зокрема, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України) містить норми, які є однаковими для всіх категорій судових справ в межах відповідного виду судочинства та/або виду провадження, водночас справи щодо захисту авторських прав також мають певну специфіку їх розгляду (в тому числі і щодо доказів і процесу доказування). Проте в чинному законодавстві України небагато правових норм безпосередньо присвячені визначенню особливостей судового розгляду справ вказаної категорії, і навіть ці норми не позбавлені недоліків.

В науковій літературі відсутні монографічні дослідження щодо процесуальних особливостей доказування у справах щодо захисту авторських прав, натомість досить багато уваги приділено матеріально-правовим аспектам захисту авторських прав (зокрема, способи захисту, суб’єкти відповідальності тощо), зокрема, Греков Є.А. «Авторське право на твори архітектури» (Київ, 2007р.), Пастухов О.М. «Авторське право у сфері функціонування всесвітньої інформаційної мережі Інтернет» (Київ, 2002 р.), Клейменова С.М. «Авторські правовідносини як форма реалізації правомочностей суб'єктів авторського права» (Київ, 2004р.)  та інші. Проте, як вже зазначалося вище, процесуальні аспекти зазвичай залишаються поза увагою науковців, бо  жодне з подібних наукових досліджень не було присвячене вивченню проблем судового розгляду спорів щодо захисту авторських прав, винятком є дисертаційне дослідження Штефан О.О. на тему «Позовне провадження у справах з авторських і суміжних правовідносин у цивільному судочинстві України» (Київ, 2000р.), однак відтоді відбулися значні зміни як в матеріально-правовому регулюванні досліджуваних відносин (у 2001 році був викладений в новій редакції Закон України «Про авторське право і суміжні права», в подальшому були внесені численні зміни до нього), так і в процесуальному (прийнято новий Цивільний процесуальний кодекс України, 2004р.). Крім того, позиції вищих судових інстанцій щодо розгляду і вирішення спорів щодо авторського права також були суттєво оновлені впродовж останніх років. 

Метою цієї статті є здійснення аналізу правових норм, які визначають особливості доказування у справах щодо захисту авторських прав, здійснення аналізу теоретичних позицій і судової практики, а також формування відповідних висновків щодо вдосконалення правового регулювання цих відносин.

Процесуальне законодавство (ЦПК України і ГПК України) містить вимоги щодо того, що кожна сторона зобов’язана довести підставність своїх вимог і заперечень, тобто йдеться про обов’язок доказування.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Вважаємо, що підхід законодавця до визначення поняття доказу є правильним. Докази – це насамперед фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст.57 ЦПК України, ст.32 ГПК України).

В цивільних справах за загальним правилом ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Про це зазначено у ст.57 ЦПК України. В господарському процесі показання свідків як доказ не застосовуються.

В науковій літературі виділяють наступні ознаки доказів (засобів доказування): перелік засобів доказування є вичерпним; засоби доказування необхідно одночасно розглядати в двох аспектах як точно визначений в законодавстві їх перелік та їх допустимість для доказування в конкретній справі; докази є елементами засобів доказування, які можуть мати інформаційний, речовий або змішаний характер і мають відповідати вимогам допустимості, що висуваються до засобів доказування в конкретній справі, та належності до цієї справи, а також отримуватись у відповідності до вимог процесуальних нормативних актів [1, 8]. Варто погодитися з такими ознаками доказів, оскільки вони відображають їх основні характеристики. Більше того, на ці ознаки доказів слід зважати і при розгляді справ щодо захисту авторських прав.

Варто зазначити, що суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Тобто в кожній справі щодо захисту авторських прав слід зважати на належність та допустимість доказів.

На важливість належного застосування цих правил щодо належності та допустимості доказів вказує і Пленум Вищого господарського суду України у Постанові від 26.12.2011 N 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції». Зокрема, відповідно до п.2.5 цієї Постанови будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Наприклад, у справах щодо захисту авторських прав досить розповсюдженим є таке порушення як неправомірне зберігання комп'ютерних програм у пам'яті комп'ютера чи іншого електронного пристрою, що саме по собі  є порушенням майнового авторського права. Відтак вказаний факт можна довести лише завдяки речовим доказам (комп’ютер, його хард диск тощо).

Належність доказів відображає спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи. Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Важливо те, що подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом. На це також наголошує Пленум Вищого господарського суду України у вказаній вище постанові.

Отже, у ч.1 ст.34 ГПК України викладено принцип належності доказів, який є традиційним для процесуального права загалом та господарського процесуального права зокрема. Він полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи) і подають докази суду. Питання про належність доказів вирішується судом. Це суд може зробити як на стадії прийняття доказів, так і на наступних стадіях. Зокрема, суд може не прийняти докази одразу під час їх подання до суду, обґрунтувавши своє рішення тим, що вони не мають відношення до розгляду справи, тобто не підтверджують вимоги або заперечення сторін. Це означає фактичне визначення неналежності доказів вже на стадії прийняття доказів, що має наслідком відмову суду у долученні їх до матеріалів справи. Проте суд може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, зокрема, під час їх оцінки в нарадчій кімнаті в процесі прийняття рішення. На це наголошують і в науковій літературі. Зокрема, такої думки притримується Беляневич В.Е [2, 75].

З огляду на вищенаведене щодо обов'язку доказування і подання доказів у вирішенні питання про те, якій стороні належить доводити обставини, що мають значення для справи про захист авторського права, слід враховувати те, що позивач повинен довести належність йому авторського права та права на його захист, а також факт використання об'єктів даних прав відповідачем. Тобто позивач перш за все повинен довести наявність в нього права на позов, довести наявність спірних матеріальних правовідносин, які виникли з авторських прав (майнових чи особистих немайнових прав).

Проте, як слушно наголошує Вищий господарський суд України, який у п.29 Постанови Пленуму Вищого господарського суду від 17.10.2012 р. № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності» у випадках коли права автора засвідчено свідоцтвом, виданим в установленому порядку уповноваженим органом, власник майнових прав інтелектуальної власності на твір, які було передано на зазначений у свідоцтві твір, звільняється від доведення належності йому відповідних прав, і у таких випадках обов'язок доведення належності цих прав іншій особі, ніж та, що зазначена у свідоцтві, покладається на відповідача. Варто зазначити, що в даному випадку позивач все ж виконує свій обов’язок по доказуванню факту наявності в нього авторського права, представляючи суду відповідне свідоцтво, яке і засвідчує наявність в позивача авторських прав, однак наявність свідоцтва вже, своєю чергою, звільняє позивача від необхідності подання інших доказів для підтвердження вказаного факту.

Також позивачеві досить часто слід довести, що спір стосується саме об’єкту, який є об’єктом авторського права. У вирішенні питань про те, чи є конкретний результат об'єктом авторського права, слід враховувати, що за змістом статей 421, 433, 435 ЦК України, статей 7 і 8 Закону України "Про авторське право і суміжні права" в їх взаємозв'язку таким є лише той результат, який створено творчою працею і доки не доведено інше, результат інтелектуальної діяльності вважається створеним творчою працею, відтак відповідач повинен доводити відсутність творчого характеру у відповідного результату діяльності.

Відповідач теж зобов’язаний доводити свої заперечення під час судового розгляду, зокрема, він повинен довести додержання ним вимог ЦК України і Закону України "Про авторське право і суміжні права" при використанні ним твору, в іншому разі він визнається порушником авторського права, і для нього настають негативні наслідки, передбачені цими законодавчими актами. Крім того, відповідач повинен спростувати визначену цивільним законодавством презумпцію винного заподіяння шкоди (статті 614, 1166 ЦК України).

Суд під час розгляду справи повинен з’ясовувати конкретну форму і спосіб використання кожного об'єкта авторського права, на який вказує позивач, з обґрунтуванням незаконності дій збоку відповідача. Якщо ж ці факти позивачем не доведені, суд відмовляє у задоволенні позову.

У визначених законом випадках (п. «д» ст. 50 Закону України "Про авторське право і суміжні права") підставою для судового захисту є також вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права, тому відсутність шкоди не звільняє порушника від обов'язку припинити порушення таких прав. Тому в даному випадку наявність шкоди не є предметом доказування, натомість слід довести вчинення відповідачем певних дій, які створюють реальну загрозу порушення авторських прав позивача.

Слід наголосити на тому, що відповідальність за порушення авторського права у вигляді відшкодування шкоди, завданої суб'єктові відповідного права, може наставати лише за одночасної наявності таких умов: 1) факту протиправної поведінки відповідача (зокрема, недодержання умов авторського, ліцензійного договорів, використання об'єкта авторського права без дозволу правовласника); 2) шкоди, завданої суб'єктові авторського права; 3) причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. При цьому, як обґрунтовано наголошує Вищий господарський суд України, який у п.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду від 17.10.2012 р. № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності», доказування наявності перших трьох умов покладається на позивача. При цьому судом застосовується презумпція вини особи, яка завдала шкоду: така особа вважається винною, поки не буде доведено інше.

Цілком слушна позиція, яка повністю відображає обов’язок доказування у вказаній категорії справ, оскільки, справді, позивач повинен довести протиправну дію відповідача, шкоду, яка цим завдана, та причиновий зв'язок між ними, натомість відповідач повинен спростувати презумпцію вини, яка визначена чинним законодавством. Однак це не позбавляє відповідача можливості заперечувати з посиланням на докази відсутність інших обставин (відсутність протиправності в його діях, відсутність самих дій, відсутність шкоди тощо).

Як свідчить судова практика, найбільш складно для позивача довести причиновий зв'язок між протиправною поведінкою відповідача і заподіяною йому шкодою [3; 4]. Крім того, досить складно довести і розмір шкоди, яка заподіяна позивачеві внаслідок порушення його авторських прав. Тому досить часто позивачі спрощують собі перелік обов’язкових для доказування обставин, обираючи такий спосіб захисту, як сплата порушником компенсації за порушення авторського права (п. «г» ч.2 ст.52 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), для задоволення цієї позовної вимоги позивачеві достатньо довести факт порушення його авторських прав відповідачем, що є підставою для сплати компенсації.

Наявність зазначених вище умов має з'ясовуватися судом також і у вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення авторського права. Тому суд при розгляді таких справ повинен встановити, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями вони заподіяні, в якій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з яких підстав він у цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. У вирішенні питань, пов'язаних з відшкодуваннях немайнової шкоди, судам, залежно від виду судочинства, слід враховувати викладене в роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 01.04.94 № 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" (у редакції рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 29.12.2007 № 04-5/239) або в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», зокрема, щодо розподілу між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач, а які ‑ відповідач.

Досить часто під час розгляду справ може виявитися необхідність у призначенні експертизи, оскільки суд не володіє спеціальними знаннями, які можуть знадобитися для правильного вирішення спору. Зокрема, йдеться про вирішення питання про те, чи відбулося використання спірного твору шляхом його відтворення (повністю або частково) та чи мало місце створення похідного твору як самостійного об'єкта авторського права може потребувати спеціальних знань, щодо можливості самостійного використання частини твору (у тому числі й оригінальної назви твору) тощо.

Призначаючи судову експертизу, господарським судам слід враховувати викладене у постановах пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" та від 23.03.2012 № 5 "Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності".

Варто наголосити на тому, що питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо дійсної необхідності такого призначення, оскільки не у всіх справах є необхідність призначення експертизи.

Слід зауважити, що Вищий господарський суд України у постанові пленуму від 23.03.2012 № 5 "Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності" наголошує на неприпустимості ставити перед судовими експертами питання, які випливають із застосування до спірних правовідносин норм законодавства, що регулює захист права інтелектуальної власності, і вирішення яких віднесено до компетенції суду, зокрема, про правову оцінку дій сторін тощо.

Крім того, суди не повинні призначати судову експертизу для з'ясування документованих або публічно оголошених в установленому порядку відомостей про об'єкти, події та явища, що пов'язані з результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Для з'ясування такої інформації не потрібні спеціальні знання фахівців з відповідної галузі знань, оскільки суд може одержати або витребувати ці відомості від сторін спору чи інших учасників судового процесу. Наприклад, немає потреби призначати судову експертизу для з'ясування питання про держателя певного доменного імені в мережі Інтернет, тому що ці дані можуть бути витребувані від об'єднання "Український мережевий інформаційний центр", який адмініструє систему реєстрації та обліку доменних назв і адресу українського сегмента мережі Інтернет.

Призначаючи судову експертизу з дослідження, пов'язаного із захистом авторського права слід гранично точно визначати коло і зміст питань, які мають бути роз'яснені судовим експертом, та обсяг необхідних для експертного дослідження матеріалів.

Варто наголосити, що орієнтовний перелік питань, що ставляться експерту у вказаній категорії справ, є досить невеликим, тому у конкретних справах він може бути суттєво розширений. Зокрема, в судовій справі, в якій ТОВ “Новий канал” звернулося до суду з позовом до Телерадіокомпанії “Студія “ 1+1” про порушення майнових авторських прав та стягнення компенсації, позивач вказує, що  сценарій, за яким знята відповідачем програма «Інспектор Фреймут», повністю відповідає сценарію програми «Ревізор», було призначено експертизу. Експерту поставлено досить багато питань, зокрема серед них,  чи є твір телевізійна передача із назвою "Інспектор Фреймут", яка складається із окремих випусків не зв'язаних хронологічно, переробкою літературного твору "Типовой сценарий телевизионной передачи "Ревизор"? Чи є твір телевізійна передача із назвою "Інспектор Фреймут", яка складається із окремих випусків не зв'язаних хронологічно, переробкою аудіовізуального твору телевізійна передача "Ревізор", яка складається із окремих випусків не зв'язаних хронологічно? Чи відповідає Літературний твір "Типовий сценарий телевизионной передачи "Ревизор" критеріям оригінальності та новизни? Чи відповідає передача "Ревізор" критеріям оригінальності та новизни? Чи є передача "Інспектор Фреймут" похідним твором саме від Літературного  твору  "Типовий сценарий телевизионной передачи "Ревизор"? [5].  Варто зазначити, що висновок експерта за результатами проведення судової експертизи у вказаній судовій справі суд прийняв у якості належного доказу по справі, оскільки він містив цілком слушні твердження, зокрема, що твір складається з багатьох елементів, як юридично байдужих (які не охороняються авторським правом), так і юридично значущих (на які поширюється авторсько-правова охорона. Варто погодитися з позицією суду у вказаній справі, який дійшов до правильного висновку, що елементами літературного художнього твору, що охороняються авторським правом, є елементи його внутрішньої форми (композиція твору, його структура, художні образи) та зовнішньо форми (мова, словарний склад, стиль мовлення тощо). Натомість до юридично байдужих елементів художнього твору належать тема, матеріал, сюжет, ідейне наповнення тощо, але на ці складові авторсько-правова охорона не поширюється, тобто їх запозичення іншими авторами не є порушенням прав автора першоджерела [6].

Отже, призначаючи судову експертизу з питання про те, чи може частина літературного письмового твору (в тому числі й оригінальна назва твору) використовуватися самостійно або чи є твір похідним, суд у відповідній ухвалі має точно навести уривки з літературного твору, які за доводами заінтересованої сторони спору можуть використовуватись самостійно. При цьому, що важливо, для експертного дослідження, крім фахівців у сфері інтелектуальної власності, можуть залучатися й фахівці у галузі літературознавства.

Також за наявності спору між сторонами щодо того, чи є продукт творчої діяльності таким, що не охороняється авторським правом, суд має призначати судову експертизу із залученням як експертів фахівців не лише у сфері інтелектуальної власності, а й у відповідній галузі знань (літературознавства, мистецтвознавства тощо).

Крім того, для роз'яснення питання про те, чи використано чужий твір без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), зокрема, у формі плагіату чи піратства у сфері авторського права, судам необхідно призначати судову експертизу із залученням до її проведення фахівців у галузі літературознавства, мистецтвознавства тощо залежно від об'єкта авторського права. На це наголошує і Вищий господарський суд України, що натомість не дуже часто дотримується судами на практиці.

Окремо слід наголосити на проблемах доказування своїх позовних вимог у справах щодо захисту авторських прав, що порушені в мережі Інтернет. Зазвичай, такі порушення носять позадоговірний характер, тобто відповідач, якому належить певний веб-сайт в мережі Інтернет, здійснює незаконне розміщення об’єкту авторського права іншої особи, в результаті чого цей твір стає загальнодоступним для невизначеного кола осіб. В цих судових справах слід довести факт поширення твору саме відповідачем, оскільки при розгляді такої справи суд повинен встановити, чи перебуває веб-сайт та розміщена на ньому інформація в розпорядженні особи, якій пред'явлено позовні вимоги, інакше відповідач буде неналежним. Варто наголосити, що сам по собі факт розміщення на сайті відповідача твору, тотожного об'єктові інтелектуальної власності, майнові права на який належать позивачу, ще свідчать про факт порушення таких прав відповідачем. Тому позивачеві необхідно  подати докази на підтвердження неправомірності розміщення відповідачем на своєму сайті спірного об'єкта авторського права. Більше того, варто погодитися з позиціями, що висловлені в науковій літературі, що відтворення такого об'єкта з іншого сайту без підтвердження правомірності використання об'єкта інтелектуальної власності не може бути підставою для звільнення відповідача від відповідальності [7, 27; 8, 50].

У вирішенні відповідних спорів суд повинен встановити, чи чим підтверджується факт порушення відповідачем авторського права позивача.  Враховуючи те, що авторське право виникає за фактом створення твору і не потребує реєстрації, позивачам досить складно  обґрунтувати право вимоги до відповідача. Вважаємо, що такими доказами можуть бути раніше оприлюднені твори позивача, які повністю або частково містять твір, що розміщений без відома позивача на Інтернет-сайті відповідача. Також є труднощі з доказуванням самого факту розміщення твору в Інтернеті, оскільки на момент розгляду справи відповідач може припинити таке розміщення і заперечувати сам факт такого порушення. Відтак позивач повинен забезпечити доказову базу для підтвердження своїх вимог, зокрема, такими доказами можуть бути скріншот Інтернет-сторінки (в тому числі завірений нотаріально).

Висновки. Щодо обов'язку доказування і подання доказів слід враховувати те, що позивач у справах щодо захисту авторських прав повинен довести належність йому авторського права, а також те, що це право порушено відповідачем, а відтак – потребує захисту (зокрема, факт неправомірного використання твору відповідачем). Позивачеві слід також довести, що спір стосується саме об’єкту, який є об’єктом авторського права, а відповідач може доводити протилежне – відсутність творчого характеру у відповідного результату діяльності (що може мати місце, зокрема, при створенні проектної документації під час окремих робіт при будівництві). За обов’язком доказування у вказаній категорії справ позивач також повинен довести протиправну дію відповідача, шкоду, яка цим завдана, та причиновий зв'язок між ними, натомість відповідач повинен спростувати презумпцію вини, яка визначена чинним законодавством. Однак це не позбавляє відповідача можливості заперечувати з посиланням на докази відсутність інших обставин (відсутність протиправності в його діях, відсутність самих дій, відсутність шкоди тощо).

Список використаних джерел

1. Суб'єкти доказування та оцінки доказів у цивільному процесі: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Т.В. Цюра; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2005. —  20с.

2. Беляневич В. Е. Господарський процесуальний кодекс України: (із змінами допов. станом на 1 серпня 2007 р.): Наук.-практ. комент. / В. Е. Беляневич – Видання третє. – К.: Видавництво “Юстініан”, 2008.

3. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 22.04.2013 року. Справа № 2-86/11// [Електронний ресурс]. – Єдиний державний реєстр судових рішень.   Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/31002564 

4. Рішення Голосіївського районного суд м. Києва від 06.09.2013 року. Справа № 752/6963/13-ц // [Електронний ресурс]. – Єдиний державний реєстр судових рішень.   Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33659659

5. Ухвала господарського суду м.Києва від 01.10.2014 р.  Справа № 910/19751/14 // [Електронний ресурс]. – Єдиний державний реєстр судових рішень.   Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/42001750   

6. Рішення господарського суду м.Києва від 21.01.2015 р.  Справа № 910/19751/14 // [Електронний ресурс]. – Єдиний державний реєстр судових рішень.   Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/42578687

7. Аврамова О.Є., Разіна О.І. Проблеми захисту авторських прав в інтернеті // Вісник НТУ «ХПІ». Серія: Актуальні проблеми розвитку українського суспільства. – Харків: НТУ «ХПІ», 2013. – № 6(980). – С. 26-29.

8. Філик Н.В., Троцюк Н.В. Специфіка судового захисту авторських прав на об'єкти, розміщені в мережі Інтернет: порівняльно-правовий аналіз //  Судова апеляція.  -  2012.  -  №2. - С. 47-54.

 

 

Щоб отримати детальнішу консультацію щодо захисту авторських прав, звертайтесь http://yurholding.com/contacty.html

 

Леонід Тарасенко, адвокат

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри інтелектуальної власності, інформаційного та корпоративного права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

 

 


Наші друзі та партнери:

(с) 2011-2013 YurHolding.com
Cтворення сайту - WebDreamLab.com